Історія одного села

Archive for the ‘Герої Станкова’ Category

Станківчани розповідають про свою долю

         Розалія Бабій “Лину думками в рідне село”

Розалія Бабій народилась 1922 р. у Станкові. Була пропаган­дисткою в ОУН-УПА, членкинею молодіжної організації “Сокіл”, “Просвіти”, брала участь у хорі, драматичному гуртку, працювала медсестрою Червоного Хреста. Вона член Київського крайового братства ОУН-УПА. Уже літня, сивоволоса, але ще по-справжньо­му гарна і з приємною посмішкою жінка розповідає:

“Так сталося, що в УПА загинули мій батько Василь Бабій, два брати – Микола іДем’ян, заарештували і мене. Маму (Анну) з сином Ярославом чекісти вивезли у Сибір. Пройшли роки… Готуємось до 10-ї річниці Незалежності України. Виросли діти, ростуть онуки, закінчує своє земне життя старше покоління. Високе почуття любові до обра­ної справи, пронесене крізь життєві терни, ні на мить не покидає мене. Вже юнкою мене цікавила громадська діяль­ність села. Батько залучав навіть дітей до просвітницько­го руху. Будучи членом “Доросту”, а згодом “Просвіти”, я залюбки співала в хорі, грала ролі в п’єсах. У дійствах (спо­чатку “Доросту”, пізніше дорослої молоді) я завжди висту­пала на всіх імпрезах. Провідники ОУН П. Дмитришин і М. Дмитречко давали доручення, які я виконувала з енту­зіазмом. Мене прийняли до ОУН.

У 1938-1939 pp. почались арешти організаторів руху визвольних змагань. 10 березня 1939 р. польська поліція забрала мене до комендатури у сусідньому селі Брат-ківцях, сказавши мамі, що дещо вияснять і відпустять. Питали про ОУН, Декалог ОУН і т. д. Вдаючи, що не знаю,   про що йдеться, згадала їм про Десять Заповідей Божих, бо це знаю. Поліцаї били мене, вимагаючи признатись. Я плакала, розгубилась, та в найбільш критичний момент почула в коридорі кашель батька, він прибіг до коменда­тури слідом за мною. Присутність його за дверима підба­дьорила, зібрала мою силу, адже мені було 17 років. Я ні в чому не зізналась.

Мене передали стрийській поліції. Посадили у стрийську тюрму в 41 камеру, де сиділи дівчата та жінки – “посполи­ті”, тобто за неполітичними статтями. Почались допити із застосуванням тортур. Я не здавалась. Мене видав хлопець-односельчанин, він зізнався під час жорстоких допитів, але відмовився від свідчення на суді. Його ім’я, а також ім’я зрадника, який видав криївку на Лисій горі, де вбито п’ять хлопців, у тому числі мого батька і брата, залишаються моєю таємницею заради злагоди і примирення.

Серед в’язнів камери я була наймолодша. Перед допи­тами ми себе підбадьорювали. На Великдень привели п’ять дівчат з села Тухольки Сколівського району (на той час мене перевели у 31 камеру). Серед нас були члени ОУН -молода директор школи Нуся Циба, дві сестри – Марія і Єва Петришак, Анна Гузій, інших не пам’ятаю. Кинули ще в камеру Олену Похмурську-продавщицю зі Стрия; перед тим вона місяць сиділа в камері-одиночці за збереження “летючок” (прокламацій). До камери кинули також Марію Возняк, дочку священика – молоду вродливу дівчину з світ­лим і довгим кучерявим волоссям. Вона була нареченою Васи­ля Бандери – брата Степана Бандери. Від цього дня атмо­сфера в камері змінилась. Вона вчила нас історії, географії (малювала на підлозі карту України – Дніпро, Київ, Запоріжжя). Патріотка і націоналістка, вона нікого не зрадила при допитах.

У серпні 1939 р. наді мною відбувся суд. До нього подруги підготували мене не тільки морально, але й подбали про мій зовнішній вигляд. На суд прийшло багато людей зі Станкова і Фалиша. Палюк зі Станкова, щоб підбадьорити мене, наспівував легенько пісню “їхав козак на війноньку”. На судія гідно і достойно трималась, звинувачуючи поліцію, що мій арешт є помстою моєму батькові. Свідків не було. Виголосили вирок – за належність до ОУН Розалія Бабій на 6 місяців позбавлена волі.

Почалась війна. І в 1939 р. мене звільнили. У село прийш­ла Червона Армія. Під впливом соціалістичної пропаганди ми сподівались на легше життя, свободу. Але уже з перших днів зрозуміли, що більшовики принесли нове і ще більш жор­стоке поневолення. Відступаючи у червні 1941 p., Червона Армія залишила по собі кривавий слід, убивши по-звірячому багато патріотів у тюрмах і лісах. Німецькі окупанти також з люттю вбивали членів ОУН і просто невинних людей.

В таких умовах готувалося збройне повстання. Форму­валися сотні УПА, по селах – курені, боївки. Організову­валася підготовка воїнів УПА, діяли різного роду курси (зв’язку, Червоного Хреста, пропаганди за ОУН-УПА і т.д.).

Я пройшла курси Червоного Хреста у селіДержів Ми­колаївського району і курси пропаганди. У селі провела про­пагандистські курси зв’язківців, у яких брали участь Ганна Литвин, Розалія Литвин, Ганна Балабан, Розалія Огород­ник, Марія Дякович, Іванна Дунець, Розалія Печеняк, Надія Булат та інші. Уже  в 1944 р. почались арешти. Члени ОУН-УПА перейшли у глибоке підпілля.

Почались місцеві переслідування, зради, з’явилися доно­щики ісексоти. Доводилось часто міняти місцеперебуван­ня, щоб не наражати людей на біду. Не всі ґазди знали, що в їх стодолі заквартирували воїни УПА. Не раз, гнана голо­дом, я просила їсти, як молдованка*. Була конспірація, але й була зрада. Пригадую, як після загибелі батька і брата Миколи я, брат Демко, Іван Сокаль із сестрою Нусею (ста­ничною села Моршина) заквартирували у Моршинському лісі під вітами високої сосни. Втомлені, усі, крім мене, зас­нули. Чую, підкрадається людина до сільця. Це був хлопець з Довгого. Побачивши нас, пішов геть, і ми щасливо перейшли з цього місця. Того ж дня хлопець повернувся з більшовиками, ми його впізнали.

Подальше моє перебування на Стрийщині стало немож­ливим. Мене перевели медсестрою у шпиталь біля гори Ключ у Карпатах. Тут я працювала до його закриття у 1945 р. Далі – в Нижній Лукавиці, потім і у Сколівському районі я виконувала різні завдання. В липні 1949 p., згідно з завданням підпільного загону районового Мороза – “Ґон­ти”, я зі Славкою Чорною зайшла до села Братківці на зустріч з людиною на псевдо “Вуйна” у справі зброї і боєпри­пасів. Вона вручила записку про необхідність надати терміново медичну допомогу підпільниці, куди ми зі Славкою Чорною направились. Ми йшли на певній віддалі.

* У 1946-1947 рр, голодом були уражені східні області України і Мол­дови.. Багато тамтешніх жителів рятувалися від голодної смерті, виїжджа­ючи у Західну Україну в пошуках хліба і будь-якої іншої поживи.

Коли я перейшла подвір’я, зустріла більшовиків на конях, які мчали по сільській дорозі. Мене затримали. Славка Чорна вернулась вияснити ситуацію, і її теж схопили, ра­зом помістили до стрийської тюрми. Для опізнання мене вивели голову сільради Станкова Костю Огородника. Він проявив порядність, сказавши: “Чесне слово, в цій людині не впізнаю Розалії Бабій”. Усе життя пам’ятатиму цей доб­рий його вчинок.

Відбувся суд, звичайно, після відповідних нещадних допитів. Засудили мене на 10 років ОСО без права повер­нення додому. Термін відбула. Після засідання комісії призна­чили мене на роботу в шахту міста Інта (Комі АРСР) до 1964 р. без права поселення вдома. Вийшла заміж за Івана Приступу- в’язня концтаборів. З Божої ласки та з допомо­гою добрих людей під приводом лікування сина нашу сім’ю перевели на чергу будівництва кооперативної квартири у місті Фастові. Тут ми поселились. Нас відвідують друзі, з якими ділимо радість і горе, переживаємо важкі часи і жит­тєві будні”.

Стомлена розповіддю, Розалія Бабій-Приступа задумалась, крадькома змахнула сльозу з обличчя, сказала: “Про сім’ю – пото­му”. Але “потому” поки що не відбулось, тільки зрідка надходять з Фастова листи. Ніколи в них немає нарікань. Повідомляє пані Роза­лія про те, чим живе сьогодні її родина. Разом з чоловіком Іваном Приступок», головою Товариства політв’язнів і репресованих міс­та Фастова, працюють над розбудовою України. Обоє є членами Київ­ського крайового братства ОУН-УПА. На їх рахунку впорядкування і освячення забутих могил січових стрільців Київської області.

Своїми палкими промовами на відкритті пам’ятників видатним людям, святкуванні історичних дат, на з’їздах, конференціях і багатьох інших імпрезах будять народ до утвердження Української державності, і це їм вдається. З ініціативи Розалії Приступи у Фас­тові організовано “Союз українок”, почесним членом якого вона є. Глибоко хвилюють її економічні негаразди, мовні та соціальні проб­леми. Цікавиться життям села. В одному з листів пише: в уяві зупи­няється на могилах батьків, братів і побратимів, які поклали голови на вівтар незалежної України. У центрі сільського цвинтаря висо­чить березовий хрест на братській могилі партизанів УПА, де віч­ним сном спочили її батько Василь Бабій, брат Микола, Петро Стефанків і одинадцять воїнів УПА, підступно, за доносом убитих на Пилі. Поряд могила матері Анни Бабій. Ось такі сумні думи та сни часом тривожать пані Розалію. Сотні тисяч українських патріотів загинули в тюрмах і таборах, і не знати, де їх могили. Але ворогові не вдалося знищити духовної сили народу, позбавити його праг­нення волі та боротьби за вільну Українську державу. Свідком цього є пані Розалія, вихована в легендарній родині свого батька -Василя Бабія.

Євстахія Бабій “На засланні в Сибіру”

“10 вересня 1949 р. о 2 годині ночі в хату увірвалось вісім солдатів НКВС, розбудили всю сім’ю-батька Олексу Бабія, 1904 р. н., маму Євдокію, 1905 р. н., брата Миколу 1932 р. н.,   Богдана, 1942 р. н.  і  мене,  Євдокію, 1935 р.н. Дали 5 хвилин на збір. Не пред’явивши ніяких документів, батька, поби­того, з окровавленим обличчям, і дітей повантажили у ма­шину, маму вкинули за ноги і руки і повезли в Стрий у НКВС.

Тата знову били, змушуючи підписатись за причетність до діяльності ОУН-УПА, родинних зв’язків з членами УПА та боротьбу проти радянської влади.

Потім нас повантажили в автомашину і повезли у спецтабір міста Борислава. При вивантаженні енкаведист наказав усі “шмутки” скласти на купу їжу скинути в бочку. Тато попросив бритву, за що його побили і посадили в кар­цер на пару днів. Годували кашею з комбікорму і холодною водою, в кімнаті знаходилось 69 осіб. Через місяць пован­тажили нас у вантажні вагони по 65 чоловік в кожному. За­чинили двері. Везли, не даючи ні їсти, ні пити. Лиш на чет­вертий день дали 4 відра каші, по 1 черпаку на людину, і так цілу дорогу до Новосибірська. Тут погнали голими в баню і знову у вагон. До Хабаровська поїзд їхав понад місяць. Ззовні на вагонах було написано “Добровольцы”. В Амурську область відчепили 4 вагони з “добровольцями”, а нас повез­ли до Біїкіна (біля китайської границі). По дорозі виводили гарних дівчат для знущання на цілу ніч. Розвантажили нас у клуб, тут сиділи 2 дні, а тоді розподілили по бараках. Мороз був 45 градусів. їсти не давали. Тато змайстрував нари. В холоді і голоді прожили місяць. Тоді тата і Миколу взяли на роботу на лісозавод, тато різав ліс, а Микола во­зив вагонетками. Місячний заробіток складав ЗО руб. Так ми прожили два роки, а тоді дали для сім’ї окрему кімнату в тих же бараках.

Кругом на нас казали “бандери”, росіяни в свої хати нас не пускали. Ходити можна було тільки до магазину. Поруш­ників порядку розстрілювали без попередження.

Моє свідчення можуть підтвердити ще живі свідки. Пані Євгенія Бориславська зі Стрия, вивезена за брата, мала тримісячну дитину, – ледве вижила. На цей час живе у місті Роздолі Львівської області. Була з нами з села Довгого Надя Сидорак з батьками. Там вийшла заміж і померла. Хоронили на рушниках. Мама повернулася з внучкою, зараз їй 91 рік. Кожної суботи дорослі і діти в обов’язковому порядку відмічались у спецкомендатурі.

Я з мамою корчувала ліс. З дозволу охорони три місяці пощастило мені працювати у китайців на полі – сушили і складали овес, за що заробила мішок цибулі і мішок картоп­лі. Згодом працювала прибиральницею в школі.

Одного дня комендант капітан Андросов зібрав молодь і змусив розписатись, що всі ми добровільно бажаємо зали­шитись тут на все життя. Тих, хто не підписав, у тому числі і мене, кинули в підвал.

На лихо, на тата впало дерево, поламало кості. Три місяці лежав у лікарні на витяжці, вийшов інвалідом, одер­жав пенсію 6 руб.

Після смерті Сталіна для малолітніх дітей комендант проголосив спецпоселення. І тільки в 1958 р. видали пас­порти всім, але не дали дозволу на прописку, у паспортах значилось “гражданин России”.

У Біїкінському архіві зберігається документ з трьома підписами про наше заслання.

Микола здійснив утечу, прийшов у село, переховувався у Катерини Грицак і Магдалини Рудницької, які ризикували бути покараними і виселеними у Сибір. В 1958 р. батько приїхав у відпуск до Миколи. Спочатку жив таємно у Катерини

Грицак. Брат Богдан теж таємно вернувся у рідне село, оженився у село Конюхів. Мама померла в 1996 р. Вона повернулась на Батьківщину в цинковій труні, останки її спочивають на цвинтарі рідного села. Після звільнення я працювала в Росії 32 роки листоношею. Чоловік заги­нув, потрапивши під поїзд. Тепер живу зі сином Яросла­вом у Стрию”.

Марія Дякович:

“Відчула смак і ціну скибки мерзлого хліба”

Відчиняємо хвіртку, замаєну маєм, бо щойно у селі відсвяткува­ли Зелені свята. Входимо на охайно прибране подвір’я. Вражає білизна стін будівель. Господиня порається у городчику біля хати, щирою усмішкою зустріла непроханих гостей. Запрошує в хату, знайомить з чоловіком – паном Михайлом.

Ганна Дашко відразу пояснила мету нашого візиту: просимо розповісти про Ваше життя – колишніх в’язнів сталінських таборів. “Нічого особливого і відмінного від тисяч таких самих в’язнів, як ми, немає”, – ніяковіючи, відповіла мила і вродлива пані Марійка. Але за філіжанкою духмяної кави та святкового печива полила­ся, як сповідь, розмова про важкі життєві будні й лихоліття Марійки і Михайла Дяковичів:

“Пам’ятаєте семирічну школу в панських, – не то запиту­ючи, не то стверджуючи, каже Марійка. -Директор школи пан Собко, родом з села Братківці, попередив батька про можливий мій арешт, порекомендувавши відправити мене на дев’ятимісячні педагогічні курси в місто Дрогобич. Після їх закінчення я поступила в педагогічне училище міста  Стрия. Під час уроку історії у двері постукав енкаведист, викликав учителя з класу. Повернувшись, учитель сказав мені: “Дякович, збери одяг і книжки і йди”. Мене повели в НКВС, розміщений недалеко училища, і кинули у перепов­нену людьми камеру. Тут були Надія Булат і Розалія Печеняк. Вранці нас виводили у двір на прогулянку. Кормились тільки за рахунок передач рідних. Щоденно вводили і виводили нових бранців, але камера завжди була переповнена людьми різного віку. Було і так, що я одна в камері опинилась

1. Євстахія Бабій 2. Марія Дякович 3. Володимир Налапший 4. Ольга Солтис

1. Євстахія Бабій 2. Марія Дякович 3. Володимир Налапший 4. Ольга Солтис

серед мужчин.

Мою справу вів слідчий Іванов. Щоденні допити, побої, недоїдання, задуха в камері негативно позначились на моє­му здоров’ї. На допитах я не зізнавалась ні в належності до ОУН, ні до зв’язкової УПА. На мене свідчили з нашого села три свідки. Протокол уже був заготовлений на аркуші паперу. Слідчий сказав: “Хоч не зізнаєшся, сидіти будеш на підставі свідчень свідків”.

Знесилену і хвору, повели мене в тюрму, яка знаходилась через дорогу. На подвір’я тюрми зайшла пішки, сіла під будинком, та встати уже не змогла – відняло ноги. Знепри­томнілу, занесли мене до камери № 20, яка служила лікар­нею, тут пролежала без пам’яті два тижні. Отямив мене крик слідчого, який кричав, мабуть, до лікаря: “Лікуйте або виписуйте”.

Допити продовжились. На одному з допитів слідчий звернувся до свідків, щоб підписали протокол. На вагання свідка сказав: “Не бійся, бачиш, вона помре”.

20 серпня 1946 р. відбувся мій суд разом з п ‘ятьма станківчанами. “За належність до ОУН” виголошено вирок:

“10 років позбавлення волі”. На пересильний пункт йшли етапом. Мене хвору несли на одіялі жінки-в’язні, “битовики”, одна з них – росіянка – зняла з мене шкільний халат і білиз­ну за те, що несла. В’язні “битовики” відзначались жорсто­кістю і особливою грубістю. Серед них я відбувала каторгу до 1952 р.

У Сибір нас везли у вантажних вагонах, не даючи води. У мене була висока температура, в’язні зішкрябували воду із дощок вагона і так мене закропляли. Завезли в Находку, там протримали півроку. Знову захворіла, до давньої хво­роби “відняття ніг” додалась цинга. З Находки перевезли мене у Владивосток.

У Владивостоку встановили мені інвалідність.

У1947 р. повезли нас через Комсомольську бухту Ваніна, на Колиму. Доводилось працювати на різних важких роботах. Обслуговувала бігуни – кидала глину на розмел. Одного разу, знесилена роботою та голодом, впала на робочому місці, знепритомніла. Занесли мене у їдальню, дали одну ложку риб’ячого жиру, а на наступний день знову погнали на роботу.

Дошкуляла цинга. Єдиним ліком був “сланік” – вивар із ялиці, за двома ложками якого стояли в черзі.

На Оротуканському заводі гірничого обладнання в цеху зі шкідливими умовами праці працювала стерженицею.

Інвалідність зняли. Призначили на лісоповал, де прово­дили різку дерев і штабелювання. Норма – 6 м3. При невико­нанні норми – карцер – дерев’яна рублена невелика будівля зі щілинами, щоб вітер із 40-50 градусами морозу заморо­жував тіло. Не всі виносили кару – замерзали.

Згодом перевели на кам’яний кар’єр. Вручну по троє осіб вантажили камінь на автосамоскиди. Одного разу водій сказав: “Девчата, вы рожать не будете”. Це справді була непосильна для нас робота.

Копала рови, тут строго треба було виконати норму. Кожному із нас визначили номери. В мене був номер №690 розміром 10 см. Його необхідно було носити на хустці, яку спеціально зав’язувалось так, щоб номер був на чолі, дру­гий номер – на коліні ватяних штанів, третій – на спині.

Розміщували нас у зонах, огороджених колючим дротом по 500-1500 осіб, жили у бараках по 100-200 осіб. Обме­жена переписка – 1-2 листи в рік. Листів, як правило, не отримувала. Батько помер на засланні у 1947 р., про це я дізналась від Ференца Петра з села Фалиша у 1952 р.

Усе життя пам’ятатиму – ми йшли з подругою без­людною тундрою на роботу, побачили в снігу окраєць хлі­ба – лежав, як діамант. Неймовірна радість. Ми вдвох на переміну гризли, відчуваючи смак і ціну мерзлого життє­дайного скарбу.

У таборах відбула вісім років без 16 днів. Звільнили 1954 р. у Магадані.

У1956 р. видали паспорт без права повернення додому. Поселилась у подруги в селищі Ягідному Магаданської об­ласті. Тут познайомилась з Михайлом зі села Крехів Жовківського району Львівської області, засудженого у 1947 р. і засланого в рудну шахту і вийшла за нього заміж. Його старший брат Петро, 1915 р. н., був заарештований поля­ками і кинутий у “Березу Картузьку”. Батько і два брати були вивезені у село Легва Урмінського району Хаба­ровського краю.

Така ж доля спіткала і мою родину. Я народилась 1927 р. у багатодітній сім’ї. Батька Євстахія, 1901 р. н., маму Розалію, 1906 р.н., сестер-Анну 1926 р. н., Ольгу 1929 р. н., вивезли в Омську область. Брати – Михайло, 1937 р. н., і Степан, 1942 р. н., – переховувались у рідних.

У1956 р. з надією на прописку ми з чоловіком приїхали у відпустку в Україну. Але у прописці нам відмовляли в різних регіонах. Ми продовжували шукати шляхи повернення додому, і тільки після довгих ходінь по всіх установах мені таки вдалось прописатися у Станкові аж у 1978 р.

Нас продовжували переслідувати. Син перевівся з Хабаровського політехнічного інституту у Львівський політехнічний інститут з великими труднощами, оскільки він народився у Магадані і батьки були засуджені.

Ми з сестрою Ольгою живемо у рідному селі, а сестру Анну і братів Михайла та Степана доля розкидала у різні боки.

Ми горді, що діждались незалежності України, що неда­ремно поклали на вівтар свободи свою молодість і сімейний спокій батьків. Віримо у майбутнє нашої держави”.

Володимир Налапший:

“Моє псевдо – “Ворон”, я був ройовий”

Розповідає Володимир Налапший, син Петра, 1923 р. н. Вояк УПА. “1942 року повінь знищила всі посіви, був голод. Багато дітей-підлітків довелось вивозити на Поділля на прогоду­вання. Дорослі люди їхали за хлібом, міняючи одяг на зерно.

Це Володимир Налапший, Іван Мельник, Йосип Дякович, Гриньо Цегольник та Інші. Всі із зерном, а хто з мукою по­вернулися додому а я залишився служити у господаря в селі Гільче на Холмщині. Два роки я пропрацював у господаря. Із молоддю був як свій родовитий. 1944 р. поляки оголосили всім українцям виїжджати із села. Молоді хлопці і я з ними пішли в УПА на Волинь, співаючи:

Вже воскресла Україна

І залунала свобода.

У партизани всі підемо,

Щоб побороти ворога.

Підемо, браття, на приказ,

Щоб визволити Україну

Від німецько-більшовицького ярма.

Гільченці йшли на Волинь великою колоною. Ми, парти­зани, стояли по селах Воронеж, Кїї, Пудомирі і в селі Вовч-мен. Нас, партизанів, повели у Білорусію, де ми пробули два місяці. Польсько-українські відносини були погані і періодично призводили до воєнних сутичок. У1944 р. приз­вели до кривавих подій. Вернулися ми назад на Холмщину і побачили, що поляки спалили три села: Ліски, Сулимів і Василів – перше село від польської границі. Села горіли разом з людьми і дітьми. Дітей з візочками кидали у вогонь. Страшно було дивитися на це пожарище.

На допомогу Холмщині прибуло військо УПА, на чолі якого був Різун. Поляки припинили виганяти людей таким страшним методом. УПА виганяла поляків із Холмщини як босяків, але це була угода “Вісла”. Партизани обступили місто Холм і багатоповерховий будинок КГБ, вивели всіх кагебістів на подвір’я і розстріляли їх за своїх рідних, за жителів Холмщини. Тут мене призначили контррозвідни­ком, бо сотню Гайворона розділили на боївки по 25 осіб.

Сотню -120 осіб – вели сотники, чотові- 35 осіб, ройові -12 осіб, дзвоновий – 9 осіб.

Загін Голубова (80 сотень) воював під Бродами разом із німцями в селі Гільче. Німці пішли крилом, а ззаду- більшо­вики. Бій тривав від одної до двох годин. Загинуло багато більшовиків, німців, партизанів. Тут у бою я стріляв із гра­натомета кулями сорокап’ятками. Під Бродами німці в паніці втікали. Партизани не мали важкої зброї. Москалі мали велику техніку. Нас всіх розбомбили літаками, танка­ми і іншою важкою зброєю.

Усім стало зрозуміло, що України не буде, і всіх розпус­тили у 1945 році. Загін Різуна (до 80 сотень) пішов на Чехи, переходячи границю без бою, а воїни Голубова, переходячи кордон, вели бої.

Я залишився разом з іншими партизанами у тилу радянської держави. Хотів повернутися додому, але від зв’язкового дізнався, що мою маму переслідують за мене. Я залишився із партизанами – моє псевдо “Ворон”, я був ройовий. Нам, партизанам, помагав син Андрія Іщишина-лікар, який дуже багато хворих і поранених партизанів лікував. Його москалі вбили. Зв’язковою була Ярослава Іщишин. Сотенний Гайворон написав листа у сільську раду, що Володимир Налапший загинув під Бродами в селі Гільче.

Коли поляки насильно виганяли українців, мене Андрій Іщишин приписав до своєї сім’ї за рідного сина. Я став жи­телем села Хлоп’ятинь. Отак я опинився у своєму рідному селі і мене вже ніхто не переслідував”.

Володимир Крочак: “Дорогами боротьби”

Розповідає Володимир Крочак. Народився 1921 p., син Василя і Анни. Член ОУН-УПА. Був заарештований 25 вересня 1944 р. У вересні 1946 р. втік зі заслання.

“У сім’ї, крім мене, були брат Ярослав і сестра Стефа. Батько був ковалем і вже змалку привчав мене до коваль­ського фаху. Багато цікавого наслухався я від селян, які приходили до кузні полагодити інвентар чи підкувати коней. Прислухався і до політичних справ. Залюбки читав книжки з бібліотеки “Просвіти”, брав участь у фестинах, хорі, був членом “Просвіти”. У1939 р. член обласного про­воду ОУН Петро Дмитришин мене і Михайла Дмитречка прийняв в ОУН. Під час німецької окупації’я проводив виховну роботу серед молоді. Виконував обов’язки станичного і господарника УПА.

Після закінчення війни перейшов на нелегальне стано­вище. Мене довго переслідували німецькі та більшовицькі окупанти. 25 вересня 1944 р. до хати увірвалось ЗО чоловік спецпідрозділу НКВС. Вчинили погром-обшук, забрали оде­жу, харчі.  Мене  заарештували  і  посадили  до стрийської  в’яз­ниці  в  камеру

 № 24. Тут було 45 в’язнів. Спали на підлозі. Вночі викликали на допити, які вів старший лейтенант   Виноградов. На допитах жорстоко били, коли непритомнів,   відливали водою. Вимагали зізнання, чим займався у підпіллі, де криївки, де партизани, хто їм допомагає і інше. Зі мною в камері сиділи брати з села Райлова – Іван і Михай­ло Зелеси, Петро Головатій і Дмитро Макот з Моршина. Я не визнав звинувачення, і після дев’яти місяців мене відпра­вили на спецпоселення у Караганду без права повернення додому. Працював там на ремонтно-механічному заводі слюсарем. Жив у бараках, а пізніше в гуртожитку. Не мав права виходити за означену територію. Не мав жодних документів, був під наглядом майстра і начальника з робо­ти. Хворів на жовтуху. Отримував 1000 рублів. А буханець хліба коштував 50 рублів, 1 літр молока 20 рублів, 1 яйце 15 рублів. На талони отримували 500  грамів хліба на день. Гроші витрачав на харчі. Своїм горем ділилися з однодумця­ми – Йосипом Кльошем і Іваном Снятинським з Дрогобича. Після 15 місяців перебування у Караганді я з товаришем Пайком з Рівненщини вирішили втекти. Зібрали гроші й одну-дві буханки хліба. З Караганди до Петропавловська відправлялись ешелони з вугіллям. Вночі ми сіли у вагон з вугіллям, накрились палаткою і через 24 години доїхали до Петропавловська (кордон Росії з Казахстаном). Була ніч, на станції в метушні людей ми загубились, робоча оде­жа не відрізняла нас, і ми вільно купили квитки до Москви. Звідти через Київ до Львова. Мій друг вийшов на Рівнен­щині. Через 14 днів, 1 жовтня, дістався до Львова, попро­сився без квитка на 100 рублів у паровоз до Моршина. Домовився з машиністом, щоб притормозив у Станкові, вискочив о 3 год. ночі, добрався додому. Мама впустила мене до хати через вікно. Вона обняла мене і, плачучи, спитала, чи маю документи. Коли почула, що нема, сказала: “Будемо якось миритись”. Яка гірка правда – своїм поверненням з каторги я завдав ще більшого горя найріднішій людині, своїй матері!

Через два місяці в Стрийське НКВС прийшов документ на мій розшук. Прийшли до хати енкаведисти, мама пока­зувала їм мої листи з давньою датою. Тимчасом я вийшов на зв’язок з бандерівцями, які залишились живими -Дмит­ром Костівим, Василем Паранчишиним (він був дуже хворий на туберкульоз), Михайлом Павліем і Миколою Дунцем з Фалиша та “Шумом”- Косилом з Лисовичів. Інших партизанів уже не було в живих. Спільно ми продовжували підпільне життя.

2 червня 1947 р., на Зелені свята, я і Дмитро Костів заквартирували у Миколи Ференца. Надвечір приїхала опер-група в кількості 20 чоловік з командиром чекістів Тепло­вим. Відбиваючись, ми відходили в село. Костіва наздогнала ворожа куля, він упав на землю неживий, я отримав пора­нення у шию, але щасливо добрався до рідної хати і захо­вався у добре підготовленому бункері. Моя хата була постійно під наглядом ястребків та керівника сільради. Тому через місяць переселився у криївку до Слоньовських з їх згоди, де пробув до указу про помилування…

Влаштувався на роботу на завод імені Кірова у Стрию за рекомендацією друга Григорія Онуфрія з села Корчин. Постраждав за мене брат Ярослав, якого вивезли у Читу. У1950 р. він повернувся з підірваним у таборах здоров’ям і помер у 1970 р. Хату у нього забрали.

Тепер проживаю у Моршині. Щасливий з дружиною Розалією, яка була у Фалиші зв’язковою УПА. Вона виїхала до Дрогобича на навчання, завдяки чому уникла арешту. Радіємо дітям, онукам, живемо з надією на зміцнення нашої держави”.

Ганна Литвин: “Спогади гіркі, наче полин”

“Я народилася 14 грудня 1926 р. у селі Станків, українка, греко-католичка. Виховувалася у селянській сім’ї. Батько Ілько Литвин, мама Юлія, сестра Розалія. вчилась у сіль­ській школі. Цікавило мене культурницьке життя молоді, яке вирувало при “Просвіті”. Була членом доросту. У1940 р. вступила в ОУН. Пройшла спеціальні курси в підпіллі, про­пагандистом яких була Розалія Бабій. В роки підпільної бо­ротьби УПА виконувала доручення місцевих членів ОУН. Почались арешти. Найперше арештували Анну Соколик, услід за нею Розалію Огородник, Іванну Дунець, Марійку Дякович і інших.

У січні прийшла на похорон до Параскевії Балабан, мене в хаті заарештували кагебісти і посадили у стрийську тюрму. Щоденно водили мене на допити. Били гумовими палицями. Тримаючи за коси, головою били об стіну і знову кидали на землю, копали ногами. Вони вимагали мого зізнання – з ким працювала у підпіллі, де знаходяться криїв­ки, де є Бабії і що знаю про них? Не знаю, як витримала ці тортури. Я мовчала, говорила, що нічого не знаю. Так три­вало два тижні, після того мене відпустили на волю. Але недовго насолоджувалась нею. Влітку 1948 р. мене арештували знову і посадили у стрийську тюрму. Камера була переповнена в’язнями. Почались знову допити, ще з більшою люттю поводився слідчий та його підручні. Імен їх не пам’ятаю. Як викликали когось на допит, ми молились за нього, щоб Бог допоміг витримати тортури. Кожний раз, йдучи на допит, я тряслась від страху, боялась зну­щань і щоб не зрадити, не видати тайни. Усякий раз слідчі вимагали зізнатись у причетності до ОУН-УПА, чим і як допомагала “бандерам”, хто зі мною працював. Слідство тривало вісім місяців. Ми, станківчани, сиділи в різних каме­рах. Звели нас разом на суді. Вирок слухали стоячи. За на­лежність до ОУН, як “ворогам народу”, присуджено 10 років позбавлення волі з висилкою у табори особливого режиму. Цей вирок винесено мені, моїй сестрі Розаліі, Іванні Дунець, Марії Дякович, Антонові Паранчишину, Розалії Огородник. Після суду нас відправили у Львів на пересильний пункт. На нас чекав важкий етап.

Пам’ятаю, у Львові ми йшли колоною попри цвинтар. На гробах світилось дуже багато свічок. Мені тоді подума­лось, хто засвітить вогник нам – бранкам  у тих далеких невідомих мерзлотах. Зима, холодно, ждемо вагонів. Два дні не дають ні їсти, ні пити. Виручила передача, яку пере­дала тітка Іванця. Нарешті людей повантажили у товарні вагони битком. Холод і голод, стіни вагона обледеніли, при­тулиш голову – волосся примерзає, ми грілись своїм тілом. У вагоні зі мною були сестра Розалія і Розалія Огородник.

Привезли нас у Хабаровський край на пересилку. Завели нас у бараки бухти Находка. Там стільки було людей, що можна було тільки сидіти. Сидячи їли і спали. Годували рибою та баландою. У туалет водили під конвоєм, хоч уся територія була огороджена колючим дротом. У таких умовах пробули цілу зиму Навесні почалися нові муки. Повантажили в’язнів на пароплав. Розмістили на нарах, під якими постійно була вода. Ми ні разу не роздягались. Не було надії, що виживемо і живими допливемо до місця. Багато в’язнів помирало, тіла викидали у море. Пароплав плив до Магадана, пункт призначення – крайньопівнічний “Дальстрой” МВД. Нас чекали бараки з поверховими нарами, на яких просиділи кілька місяців. Навколо колючий дріт, за яким тільки непро­хідні ліси. Годували раз у день баландою. Люди, особливо чоловіки, не витримували, помирали. Весною призначили всіх по таборах на роботу. Для мене випав лісоповал. Озб­роєні сокирою і ручною пилою, зрубували дерева, складали в штабелі, гілля спалювали. Працювали “від зорі і до зорі” при 50 градусах морозу. Одягали нас в башмаки і куфайки, годували рідкою баландою. Прийдем втомлені з роботи до бараку, а начальник табору кричить: “Шагом марш за сланіком (дровами)”. “Мне не нужна ваша работа, нужно ваше мучение”. Знову під вартою, руки назад, йдем нагору набираємо дров і несемо у табір. Бараки збиті з дощок, посередині бочка з-під бензину служила піччю для обігріву і сушаркою для рукавиць та одежі. Чад і дим заповнювали приміщення. Тісно стояли нари. Співати заборонено, небезпечно було відзначати святкові дні. Заборонена будь-яка переписка. Молились мовчки. На початку ми були в од­ному бараку з сестрою Розалією, але як про це довідався начальник, нас розділили. В цих умовах я прожила 10 років. Багато людей повмирало. Ніхто з живих не вірив у можливість повернення в Україну, додому.

Моя товаришка Марійка з Колодниці – бригадир з обліку вирубки лісу, іноді залишала мене спати на лісоповалі. Після відбуття десятирічної каторги мене відпустили з табору. Начальник табору сказав: “Иди куда хочешь”. Ні паспорта, ні грошей не дали, значить, дорога в Україну закрита. Мені вдалося влаштуватись кулінаром на харчовому заводі. Виготовляли пельмені. Щомісяця треба було відмічатись у комендатурі. Піля смерті Сталіна режим послабився, у їдальні давали більше хліба, ми досхочу наїдались, але конвою не відмінили й амністії я не підлягала.

Познайомилась тут з Володимиром Недопитальським зі села Чернихів Зборівського району Тернопільської облас­ті. Він був політв’язнем УПА, засудженим на 10 років. Пра­цював слюсарем механічного цеху, був добрим спеціаліс­том, за що мав авторитет у начальника цеху.

Нам видали паспорти, і ми в районному загсі розписа­лись. Чоловік добре ставився до мене, мав дуже лагідну вдачу, дбав про наше родинне вогнище. Здавалось, Бог відплатив нам за наші муки. Та далі нас чекало розчару­вання. Заробивши грошей на квитки, ми поїхали на “мате­рик” – додому. У Стрию нам відмовили у прописці, на Тернопільщині теж. Деякий час жили у селі чоловіка неле­гально, без прописки і засобів до життя. Змушені були по­кинути рідні краї, виїхали у Барнаул до знайомого. Влашту­вались на текстильну фабрику, тут роботу можна було легко знайти. Одержали квартиру, переписувались з рід­нею і знайомими з Магадана.

З харчового заводу у Магадані ми отримали листа і гроші. Мого чоловіка, пам’ятаючи про його здібності, просили приїхати на роботу. Але у нас народилась донечка, тому ми не поїхали. Думка про повернення в Україну не давала нам спокою. Нас запрошувала мати чоловіка. Вона жила сама. Була також Ірина – сестра чоловіка (1924 р. н.), суджена за участь в УПА на 10 років позбавлення волі. Тепер проживає у Ризі зі сином, її чоловік – учасник УПА -помер. В Україні їх не прописували.

У Барнаулі мій чоловік захворів, одержав II групу інвалід­ності, а коли ми повернулись на Тернопільщину, він помер. Я залишилась з двома дітьми. Знову приїхала до Стрия -до начальника міліції просити прописки. Після довгих бла­гань, мотивуючи, що з малими дітьми залишилась, чоловік помер, одержала дозвіл на прописку.

У1947 р. мою маму вивезли в Омськ з конфіскацією май­на. Батько помер до мого арешту. Мамі удалось втекти зі заслання, знайшла нелегальний притулок у домі Ганни Бенюх, але ненадовго. Донощик зі села (прізвища не називаю) видав маму, і знову згорьовану та збідовану її погнали у Сибір. Привезли маму з каторги додому хвору та немічну. Вона незадовго померла. Оскільки наш маєток було конфісковано, в хату поселили директора школи Наталію Скакун. Так мені довелось хату моїх батьків, де я народилась, відкупити за гроші через підставних осіб родини.

За час нашої відсутності у колишньому нашому саду побудувались двоє господарів. Через те дорога до батьків­ського городу тепер для мене становить близько двох кілометрів. Це викликає велику незручність і не під силу мені.

А взагалі я щаслива і дякую Богові, що Україна утвер­джується. Маю надію, що мої дві доні з родинами будуть жити у багатій рідній державі”

Ольга Солтис: “Криївка на Лисій горі”

Ця розповідь написана зі слів Ольги Солтис.

Криївка на Лисій горі була зроблена добротно: дві кімнати, було де навіть відпочивати і читати. Вона побудована у вигідному місці. Туди їхали фіри, люди йшли на роботу в поле. Ніколи ніхто не до­гадався б, що тут є бункер. А зрадники все-таки вислідили і донесли ворогам.

У бункері перебувала розслідувальна боївка УПА. їх було шес­теро: командир Василь Бабій, його син Микола, якого після вишколу на Магурі направили продовжувати службу в Стрийський район, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб” (справжнього його прізвища не пам’ятає ніхто). Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування.

Партизани одержали наказ іти на з’єднання в гори Карпати. Вони спокійно готувалися йти уночі в дорогу, складали в рюкзаки свої речі. Їх було шестеро, решта мали підійти. Але боївка уже була “про­дана” більшовицьким агентам і захоплена зненацька. Це сталося перед вечором у суботу, 23 березня 1946 р. Криївку обступили солдати карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка, якого зрадники поінформували про всі виходи. Криївка була приречена, шансів на пробій не залишилося ніяких. Це зрозуміли всі: партизани і вороги.

Горбатюк вступив у переговори з партизанами, щоб здались без бою. Взамін він обіцяв їм життя. Партизани не погодилися. Тоді у бункер кинули гранати. Першу з них партизан Микола перехопив і відкинув наверх. Наступна розірвалася у руці Миколи і відірвала чверть руки.

Недалеко від бункера Ольга Солтис сіяла овес на своїй ниві. Коли почалася стрілянина, вона хотіла втікати, але москалі її завернули. Вона чула стрілянину всередині бункера. Мабуть, партизани самі себе стріляли. Коли усе стихло, солдати опергрупи почали виносити вбитих партизанів -їх як дрова кидали на фіру Ольги Солтис. Вивели живого пораненого Миколу. Хтось із солдатів сказав: “Здавайся, ми тебе вилікуємо”. Микола хотів щось сказати, почав: “Україна буде…”, та автоматна черга Горбатюка не дала Миколі закінчити думку.

Красень Микола, мов підкошена стеблина, впав на землю. Живим узяли “Зуба”. Чотирьох партизанів на фірі наказали Ользі Солтис завезти у село. За фірою по дорозі лишалася широка червона стрічка партизанської крові. Ззаду фіри йшла колона опергрупи на чолі з Горбатюком. Доїхавши до клубу, Ользі Солтис наказали чекати тут на фірі з партизанами, а самі поїхали далі. Потім партизанів скинули при дорозі в саду Ганни Огородник (Багачки).

Енкаведисти розраховували: йде весна, селяни, ідучи в поле, будуть бачити партизанів, які лежали там три дні. Але жодна людина тою дорогою не йшла. Це місце обминали, ішли іншими дорогами.

За три дні колгоспною фірою Степан Бенюх, Василь Ференц, Василь Гусак, Василь Сулик, Сойка, Палюк завезли вбитих парти­занів на цвинтар і похоронили їх. Мама Петра з Лукавиці вночі від­копала могилу і на плечах занесла сина на цвинтар рідного села.

Горбатюка вбив Косило з Лисовичів. Хлопці вилізли на ялицю у Камаральному лісі і звідти розстріляли каральну  групу Горбатюка.

Ольга Солтис: “Мене заарештували в 1946 році”

“Пан Рильський продавав поле на Лисій горі і Дубині за гроші і на виплату. Євстахій Солтис купив поле на Лисій горі. Тут побудувалися дві сім’ї’: Хирівський і Солтис. Бажа­ючих будуватися було більше. Хати Хирівського і Солтиса були віддалені від села Станків – їх називали хутір Лиса гора.

У 1944-1945 pp. були дуже часті переходи партизанів із села в село, то всі нашої хати не обминали. Проходило інколи їх багато. Відпочивали – спали у стодолі, в хаті, на стриху. Родина Євстахія Солтиса була велика: мама, сестри Павлина і Ольга, брат Микола. Було кому готувати їсти, стелити. Як був бій з москалями у Лукавиці на саме свято Введення, то було чути звуки пострілів. Усі парти­зани із хати побігли до Лукавиці допомагати. Тоді у Лукави­ці багато загинуло партизанів, там є велика могила.

Найчастіше перебував у нас Соловій зі своїми парти­занами. Пам’ятаю один випадок: на стриху відпочивали Іван Білинський, Ярослав Огородник і Василь Паранчишин зі Станкова. Опергрупа обступила хату. Тата питалися: “Хто у вас у хаті є?” На подвір’ї тато голосно говорив, щоб на стриху почули партизани.

Батько казав: “Я за хату гарантую, що нікого немає, крім своїх, а далі не знаю”. Тата змусили лізти по драбині на стрих спереду, а ззаду лізла опергрупа. Вивели насамперед Василя Білинського, потім Славка Огородника. Василь Паран­чишин втік. Василя Білинського, Славка Огородника і тата Євстахія поставили уряд. Самі на подвір’ї посідали і сказали: “Будемо стріляти”. Я і брат Микола дуже плакали, я кинулася татові на шию. Горбатюк відкинув нас від батька і всіх повели невідомо куди. Через деякий час тата відпустили, а Василя Білинського і Славка Огородника дали на передову лінію фронту.

Мене заарештували у 1946 р. після вбивства батька. Енкаведисти зруйнували наш дім, а потім підпалили, щоб сліду не залишилося від “кубла бандерівців” (батько допо­магав воїнам УПА). Тоді родина переселилася у село Довге, але це не врятувало ні батька, ні мене від арешту. Під’ керівництвом Горбатюка опергрупа з п’яти чоловік при­везла мене на машині, цілком роздягнену, під хату Розалії Костів. Біля машини стояли вартові. Я вже, замерзаючи, засинала. Очуняла в хаті, почувши голоси: “Ми її загріємо”. Мене кинули на долівку, два воїни стали на обидві руки, а один на ноги, ще один тримав за рот, щоб не кричала, а п’ятий бив. Били так, що я вже була без пам’яті і не підні­малася, мовчала. Горбатюк допитував мене: “Чи я бандерам носила їсти, чи знаю, де криївки?” Я мовчала. Один із солдатів вдарив мене по щоці так, що аж щелепа виско­чила. Вони продовжували допитувати, а я зробилася німою. Думала: буду говорити, будуть більше бити. Вкінці забра­ли мене до стайні Ганни Огородник (Пшеничихи, як її нази­вали у селі). Василь Огородник постелив сіна і відніс мене в жолоб. Ганна Огородник йшла до корови і приносила чаю, молока. Я не пила, бо була дуже хвора. У стайні я пробула цілий тиждень. Тоді привезли мене у стрийську тюрму. Тут били по шиї, бо ціле тіло було синє. Пальці затискували між дверима і допитували. Я, однак, твердила, що нічого не знаю. У тюрмі я просиділа п’ять місяців – від січня до травня. Через кілька місяців мене знову викликали і були свідки-донощики. Слідство проводив кагебіст Смирнов, і він при свідках-донощиках допитував мене. У коридорах КГБ я бачила Миколу Бляхара і як вели на слідство Надію Булат. Мене випустили. Я працювала в крамниці села продавцем. З 1948 р. Василь Ференц привозив товари зі Стрия, але майже кожного разу під Фалишем партизани якусь частину товарів забирали. Вони заходили до крамниці за одягом. А все це призводило до боргу – так званого “манко”. Я сплатила манко, але мене все одно засудили на 5 років, бо вважали, що я підтримувала зв’язок з партизанами”.

Василь Паранчишин: “Розвіялися рожеві мрії”

Це розповідь про дивізію СС “Галичина”.

На честь проголошення Української незалежної держави у квітні 1944 р. у Львові було розпочато набір хлопців до української армії. Усі січові стрільці, члени товариств “Сокіл”, “Січ” також мали з’явитися у Львів – тут формувалася дивізія СС “Галичина” для боротьби із російською комуністичною чумою.

Зі Станкова добровольцями поїхали до Львова, де проходив набір у дивізію СС “Галичина” (Січові Стрільці Галичини), Василь Паранчишин, син Миколи, Микола Дякович, Микола Ковальчук, Дмитро Огородник, син Михлі.

На свято прийняття юнаків до лав Української стрілецької дивізії СС “Галичина” у Львові їхали їх рідні: матері, сестри, батьки, друзі.

Вони стояли на тротуарах великими гуртами. Приїхав Микола Паранчишин-батько Василя. Хлопці-рекрути марширували вули­цями Львова з надією на небувалий подвиг у перемозі над ворогом. Рекрутів обсипали квітами, матері благословляли своїх синів, а в очах бриніли сльози радості, надії на повернення їх з перемогою. “Дивізія СС “Галичина” була сформована з українських юнаків. Серед них були зовсім молоді хлопці, майже діти. Дивізія СС “Галичина” воювала в німецькій уніформі й з німецькою зброєю в руках на своїй землі. Це була трагедія української історії.

Коли їхали німецькою і чеською територіями на муштру-вишкіл, стрільці співали українських народних пісень. Одягнули хлопців у страшну військову німецьку уніформу з відзнаками СС, сталевим тяжким шоломом, і мусили вони цілі дні гупати на полігонах кованими солдатськими чобо­тами, які натирали пухирі на ногах. Найбільше гнітила стрільців ганебна доля “унтерменшен” (недолюдів). Німці зневажали їх, морально принижували під час солдатської муштри. Це були будні вишкільної каторги.

Невишколену   дивізію  СС  “Галичина”  перекинули  на  ронт.   21  червня

1944 р. приїхали у Броди. Стрільці побачили, що німці в паніці, у відчаї втікають. А їх розставили на ЗО км під Бродами у складі 13-го корпусу. Кілька днів було тихо. Хлопці ходили до церкви у селі Ясенів. Усі ста­рійшини, жінки, підлітки дивились на них з великою надією: “Наші хлопці проженуть більшовиків”.

Та ось почувся гуркіт. Нараз безперестанку посипалися бомби. Одні літаки відлітали, а інші прилітали. Це було найстрашніше видовище. Німці повтікали, командир дивізії СС “Галичина” утік з німцями. Рештки дивізії було оточено танками і приречено на знищення радянською армією.

Ніхто з нас не міг сподіватися на жодну милість, на ніяку пощаду. Всі інші могли потрапити у полон і зали­шитися живими, лише для нас, воїнів СС “Галичина”, така перспектива було виключена. Ворог-москаль відрізав усі шляхи до відступу. Тяжкі танки Т-34 спеціально їхали на хлопців, хоч ті не мали чим відбиватися. Усі проти нас, проти цілого нашого народу. Це не війна була, а бійня. Нас -молодих хлопців України – вбивали без жалю, навіть з піднятими у паніці руками. Броди – це другий Батурин. Дивізія СС “Галичина” була розтрощена, знищена, майже ніхто не повернувся. Я лежав без пам’яті у селянина села Ясенів. 22 липня 1944 р. розвіялися рожеві мрії’. Повернулися живими з-під Бродів Василь Паранчишин і Микола Дякович. Вони відразу включилися у підпільну організацію УПА. Пішли в партизани. Микола Дякович убитий в селі Малі Дідушичі у перестрілці з москалями.

Василь Паранчишин, псевдонім “Мороз”, був у партизанах. Взимі 1945 р. за ринвою біля ставка на греблі викопали бункер, щоб тимчасово перебути зиму. Навесні усі партизани мали переходити за кордон (у Чехословаччину).

На стави приїжджали зі Стрия ловити рибу. Хтось із них помітив, що на греблі розтанув сніг. Здогадалися, що це криївка партизанів. Донесли в НКВС. Опергрупа напала на криївку. Це було дуже рано і несподівано. Хлопці ще спали. Почалася стрілянина. Всі, у чім були вдягнені, втікали. Василь Паранчишин вибіг босий. Зима, мороз, а він біг аж до Лукавиці. Застудився. Батьки привезли додому. В хаті він не міг лежати, бо енкаведисти приходили до батьків за сином.

Викопали бункер на своєму полі – Копанях. Мати, йдучи на поле, несла йому їсти, ліки, теплу одежу. Він пролежав там зиму і літо, а пізно восени помер. Хоронили його батьки за християнським зви­чаєм. Проводжали сина України Василя Паранчишина в останню дорогу всім селом.

Анна Куниця: “Син не вернувся з бою”

Анна Куниця розповідає про Дмитра Огородника (1924-1944), сина Михлі.

“На вулиці Каліцькій стояла старенька хата під стрі­хою. Вікна і двері вже вросли в землю. На присьбіпід вікнами влітку сиділи батьки Дмитра: Михель іМихлечка – Олена. Мати не бачила на ліве око, яке боліло і сльозило та й ви­текло. Батько зовсім уже знемігся на чужих роботах. Одна надія на Дмитра.

Михель і Михлечка любили єдиного сина Дмитра і сподівалися, що на їхню старість він заопікується ними, бо він був роботящий, розумний, добрий. А як любили батьки слухати ввечері, коли Дмитрик принесе із читальні книжку і при лампі читає про Україну, про героїчні подвиги козаків!

Дмитро вирішив йти боротись за Україну і добровільно записався у дивізію СС “Галичина”. Його ніхто не відпрова­джував у Львів. Батьки не розуміли, що це таке – СС “Галичи­на”, думали, прийде незадовго додому. Але син не вернувся з бою: Дмитро Огородник, син Михлі, загинув під Бродами у боротьбі із радянами”.

Анна Стефанків: “Роздумуючи над долею українського народу”

Це розповідь про Петра Стефанкова його сестри Анни.

“Петро Стефанків був єдиним сином своїх батьків. Сім’я жила у старенькій хаті й мріяла побудувати свою нову хату. Може тому Петро хотів вивчитися на будівничого. Від ранку до вечора Петро разом із шваґром Василем пра­цював на будовах. Так і звели вони свою хату.

Вечорами Петро йшов до читальні на різні імпрези старших просвітян. Тут відбувалося колективне читання історичних книжок. Тут він зустрічався з коханою дівчиною, а згодом почав вивчати історію України. Матері сказав: “Збудуєм Українську державу, тоді добудую свою хату”.

Роздумуючи над долею українського народу, він твердо вирішив боротися за волю України і в 1944 р. став борцем-партизаном УПА. Ранньою весною криївка на Лисій горі була “продана”зрадником. 23 березня 1945 р. Петро заги­нув у бою. Його тіло разом з іншими партизанами привезли у село і скинули в садуАнни Огородник (Багачки), щоб люди оглядали і признавалися до вбитих. Партизани пролежали тут, в саду Анни Огородник, три дні, а тоді поховали їх на цвинтарі села Станкова”.

Анна Мадилюс: Про долю хутора Пила

Розповідь Анни Мадилюс, народженої у 1915 р.

“В зимі 1945 р. Павлій із Фалиша привела до хати шість партизанів. Бункер був на Пилі великий, але партизани хотіли залишитися в хаті на відпочинок. По їхній поведінці, розмові, одягу я зрозуміла, що це були старшини УПА. Один із них наказав нарізати січки коровам і нарубати дров. Партизани ретельно виконали наказ. Дуже

1.	Микола Куниця 2.Петро Куниця 3.	Панько Мельник  4.Анна Мадилюс

1. Микола Куниця 2.Петро Куниця 3. Панько Мельник 4.Анна Мадилюс

багато нарі­зали січки, а дрова поколені вже поскладали під стайнею аж доверху. Подвір’я чисто замели. В другій кімнаті було все підготовлене для відпочинку, бо о четвертій годині мали відходити. Старшина сказав: “Ми йдемо спати, не переживайте, ми хату лишили в безпеці, стоять вартові”. Тихо. Я варила їсти. Прибігла Рузя – дочка Наступі Мадилюс- і закричала: “Дві машини совітів їдуть”. Партизанів було багато і в інших хатах. Рузя побігла давати знати іншим. Машини швидко їхали прямо до нашої хати. Стар­шина крикнув: “Лягайте на землю”. Мама із дочкою Ірою (4 роки) заховалася в куфрі, а я тримала Ігоря (2 роки) на руках. Почалася стрілянина, побили вікна. Серед хати вже лежав мертвий партизан. Загорілася хата. Ніхто не бажав згоріти. Мама із дочкою вилізли з куфра, бо дим душив їх. Ми разом вибігли надвір, а тут солдати: “Хто в хаті?”-“Я не знаю, хто ви і хто вони”. Всі із хат, де йшов бій, вті­кали до мурованої хати Жужевича (Бібліцова – так його прозивали). Хати були в основному під ґонтами і стріхою. Як горіли, то дуже гуділо, клекотіло і додавало нам ще більшого страху. Із вікна Жужевича ми спостерігали, як солдати із хати виносили одяг: кожух мій червоний, обши­тий смужкою, плащі чоловіка і мій, дитячий одяг, стягали із партизанів взуття і одяг. Чоловік в цей час був на роботі. Згоріли хати Василя Мадилюса, Миколи Мадилюса, Андрія Мадилюса, Онофра Федькова, Парані Паньків. Микола Мадилюс пішов випускати корову зі стайні, щоб не згоріла. Москаль вистрілив у нього. Згоріло все разом із худобою.

Параня Паньків (Лобиха) показувала папери, що син слу­жив у армії, був на фронті. Солдат, не звертаючи уваги на них, застрелив її. Горіли будинки, стайні, худоба, тобто корови, телята, свині і кінь.

У бою загинуло 36 хлопців-партизанів. Вони лежали кіль­ка днів на морозі, замерзлі, у різних положеннях: хто руки тримав розпростерті, хто був зігнутий удвоє. Через два-три дні залишилося лежати лише 11 хлопців. Решту забра­ли і поховали – мабуть, хтось із рідних забрав своїх синів.

Розалія Бабій, маючи доручення поховати партизанів, просила господарів поїхати кіньми на Пилу. Всі боялися. Поїхали молоді хлопці з доручення Розалії Бабій, забрали вбитих і скинули у трупарні. Вночі приїхали партизани і поховали їх тіла на Станківському цвинтарі.

Тоді був виданий указ Стрийського НКВД: “Всіх жителів хутора Пила переселити в найближчі села”. Мешканців Пили поселили у Станкові, Довгому, Фалиші. Старожили згодом поверталися на свої рідні місця. НКВД наполегливо добивався свого. Три рази виселяли людей із Пили, а вони через деякий час таки поверталися, працювали у колгоспі, виконували трудові норми.

Незалежна Україна скасувала всі примуси. Живи і пра­цюй, де хочеш. На хуторі Пила залишилося ще 12 хат, а господарств лише дев’ять. Усі люди вже похилого віку. Мо­лоді не хочуть в лісах жити”.

Настя Мадилюс: Про долю хутора Пила

Розповідь Насті Мадилюс, народженої у 1908 р.

“Всі жителі хутора Пила допомагали партизанам УПА. Хутір був вигідний для вишколу партизанів: навколо були ліси. Дуже часто прибувала сюди на відпочинок сотня, а то й дві.

Взимі (не пам’ятаю місяця) 1945 р. відпочивало в кожній хаті по 5-6 і більше партизанів: прибула сотня, а може більше. Загалом їх було багато. Вони сходилися у центрі хутора: розмовляли, сміялися, співали. Ніхто не сподівався чогось поганого. Несподівано, біжучи селом, кричить Рузя Мадилюс, що їде дві машини москалів. Це було так несподі­вано, що не було часу для партизанів відстрілюватися. Машини швидко їхали і, не зупиняючись, стріляли з кулеме­тів по партизанах і по хатах у вікна. Ззаду під’їхало ще дві машини із солдатами. Ті, що відпочивали по боці Олекси Дмитречка, усі втекли в ліс. Загинуло 36 партизанів – порахував їх Василь Мадилюс, повертаючись на другий день ранком із роботи. Партизани лежали в різних позах голі 2-3 дні. Солдати познімали з них чоботи, одяг, годин­ники, золоті обручки разом із пальцями. Увечері приїжджали з сіл Вінниці, Дідушичів, Ярушичів, Олексичів, Дашави, Комарного батьки, жінки фірами, саньми і забирали тіла рідних вбитих партизанів. Тих, кого ніхто не брав, поховали вночі на Станківському цвинтарі. Мешканців із хутора Пила переселили у села Станків, Довге, Фалиш”.

Розалія Дякович

“Бажання повернутися в Україну було дуже велике”

Розповідь Розалії Дякович, доньки Якуба.

“Восени 1947 р. вночі на подвір’я під’їхала машина. У хату вбігли енкаведисти. Начальника (старшину) мій чоловік Стась пізнав. Стася вивели до стодоли і, зв’язавши руки назад, били, випитували про бандерівців. Тоді привели до хати зі зв’язаними руками, посадили на крісло. Чоловік мовчки сидів, а ми ніхто не знали, що руки зв’язані і йому заборонено говорити. Всі ми повинні були збирати свої речі і нести на машину. У хаті залишився молодий солдат-конвой. Він виявився гуманним, підказав нам, що брати зі собою, навіть допомагав складати. Солдат, переживаючи за свою наречену із Братківців, яку в той же час вивозили, сказав: “Мою дівчину і її сім’ю вивозять, а я нічого не можу зробити, то хоч вам допоможу”. Ми взяли гарнір горняток, тарілок, ложок, цибулю, сіль, муку, одяг, ковдру, навіть порі­зали курей, а дорогою їх обробляли. В той же час решта енкаведистів були у Федора Бляхара. Федір із дружиною Магдою взяли тільки те, що могли занести в руках. На машину посадили мене, чоловіка, дочок Анну і Олю (два сини – дворічний Михайло і семирічний Стефан ночували в баби Юстини, вони так і залишилися в баби жити) і Федора Бляхара із Магдою. По дорозі забрали Петра Дунця, його дружину Юзефу і дочку Сташку (а їхня дочка Іванка була заарештована вже перед тим і засуджена на 10 років).

Усіх завантажили в поїзд-товарняк. У вагоні посередині була залізна піч-буржуйка, можна було варити їсти. З нами їхали люди з гір, бідно одягнені, одяг з домотканого полотна. Бідний одяг не захищав їх від холоду. їсти вони нічого не мали. По горах машина не їхала; що у руках могли занести до зупинки машини, з тим і поїхали. їсти у вагоні не давали, речей заміняти за продукти вони не мали. Бага­то гірських людей вмирали від голоду і холоду. Лише під кінець дороги почали трошки годувати. Давали сухий пайок, “сельодку”, сухий хліб. Аж на третій тиждень нам давали деколи гарячої зупи із їдальні.

Вивантажили всіх нас в Омській області, у районі Усть-Ішим. Приїхав за нами цілий “трин”- 10-15 возів, привезли у село Оксьонове. Поселили в українця Юрченка, вивезеного у 1920 р. В одній хаті жили три сім’ї. Молоді ходили в ліс на роботу, а старі і діти лишалися дома.

Федір Бляхар із дружиною і Петро Дунець не сіли на фіри, не вмістилися, потрібно було зачекати на другий трин. Федір Бляхар утікав, його зловили. Сім’ї Бляхара і Дунця привезли в інше село – Йоніно – ближче до нас. Петро Дунець, проживаючи тимчасово у будинку сільської ради, доказував свою правоту. Його заарештували і засудили на 10 років.

Москалі зробили нас “бандерівцями-убійцями”. Але люди дуже скоро переконалися, що ми такі, як вони; настражда­лися від москалів і ставилися до нас, вивезених, добре. Дочки працювали у ліспромгоспі села Оксьонова, а ми з чоловіком-у татарському селі Культурма. Чоловік помер у лікарні. Дочка Гануся із дитиною (сином Володимиром) прийшла до лікарні, а тата вже не було – поховали шість чоловік в одну яму. Тяжко було в чужому світі без чоловіка і тата!

Дочок перевезли на іншу дільницю ліспромгоспу – сели­ще Айгур. Тут були сталінські бараки, в яких жили поляки, німці. Завезли сюди цілий трин (10-15 возів) українських людей. Заповнили всі бараки. З нами приїхали переселенці з гір. Зима, холодно, а вони взуті в дерев’яниках, а хто навіть у ходаках. Одяг з домотканого полотна. Багато з них замерзали, перестуджувалися – вмирали з голоду і холоду. Годували із їдальні, тої їжі було зовсім замало. Настала весна, вродила сибірська лобода. Люди цю лободу просто варили на цеглі і тим живилися. Діти наповнювали животи лободою і вмирали. Ніхто не міг допомогти їм, бо кожний дбав про себе: хто що мав краще із речей, вимінював за харчі, щоб вижити, не впасти на роботі.

Тепер, пригадавши усе це, дивуюся, як ми могли вижити у таких жахливих умовах.

В хуторі Ази українські переселенці працювали до 1958 року. Сталін помер 1953 р., Маленков почав поступово звільняти переселенців. Моя родина попала у перший тур звільнення. Але, не маючи грошей на дорогу, ми у 1953 р. не виїхали. Довелося заробляти гроші на білети і одяг. Спершу виїхала дочка Анна. Для неї склали трохи грошей на одяг і білет, а я з дочкою Ольгою залишилася заробляти гроші на дорогу дочці Ользі і внукові Володимирові. Бажання повернутися в Україну було дуже велике”.

Advertisements

Біографії героїв

     Петро Дмитришин – яскрава постать українця 1930-х років

           “Щоб не притуплювати пам’ять про українських патріотів, додаймо до                                                                       славних Імен ще Петра Дмитришина зі Станкова. Це живий ланцюг нації, єдиного потоку…”

                                   (Літопис нескореної України. Т. 2. С 403)

Петро Дмитришин народився 1907 р. у середньозаможній селянській родині. Навчаючись у Станківській однокласній школі, хлопчик виявив неабиякі здібності до навчання. Батьки Олексій і Розалія, не жаліючи коштів, зробили все, щоб син вступив у гімна­зію міста Стрия. У цей час тут навчався Степан Бандера. Очевидно, на подальшу долю талановитого гімназиста мав вплив “бандерів­ський дух”. Недарма уже в юнацькі роки Петро усвідомив увесь трагізм підневільного становища українського народу і твердо став на революційний шлях боротьби за визволення з чужинецької неволі.

Навчаючись і працюючи у Стрию, Петро Дмитришин активно працював серед сільської молоді. Завдяки його зусиллям у Станко­ві виникла нова генерація станківчан, яка була зорієнтована на національний шлях розвитку у власній незалежній державі. На особливу увагу заслуговує тогочасна діяльність Михайла Ковальчу­ка, Миколи Ковальчука, Володимира Огородника. Під проводом цих молодих політичних діячів сформувалася ОУН села.

Окремої згадки заслуговує діяльність Петра Дмитришина, про якого найкраще сказав Ярослав Падох – відомий (нині покійний) український вчений, довголітній голова Наукового товариства імені Шевченка у США, а в часи молодості – співробітник газети “Стрийська думка”. У своїх спогадах “Семилітній шлях” він писав:

     “Впродовж семи календарних років динамічної доби поміж двома світовими війнами Стрийщині пощастило мати свого літописця, модерного літописця – газету. Постала в 1933 р. “Стрийська Думка”. До постійних співробітників редактора Альфреда Козака належали в різні роки існування часопису три особи: вислужений учитель Михайло Приймак, студент Петро Дмитришин і Ярослав Падох. Два перші заповняли часопис передовими статтями на суспільні теми, новелами, навіть і віршами. Приймак видрукував навіть у підвалах “Думки” чималий підручник гігієни сільської хати. Це була жива і ідейна людина, якої професія сільського вчителя навчила любити і цінити село. Це був типовий зразок галицького народного педагога, того головного побіч священика пробудителя національної свідомості селянства.

     Другий із згаданих співробітників, Петро Дмитришин, хоч і закінчив гімназію, залишився сільським самоуком. Остався у селі Станкові й жив у його середині. Увесь свій час, сили й всю волю життєву, будучність віддав для піднесення свого села й повіту. Віддалення від інтелігентського середовища та й від ширшої літератури не дозволило розвинутися його письменницькому талантові і поклало на його писання п’ятно аматорщини.

     Засуд на три роки в’язниці за членство в ОУН розділило його зі Стрийщиною і її органом. Згадуємо ширше про обох відданих співробітників “Думки” не тільки тому, щоб зафіксувати їхні імена, як радше типи, які вони представляють. А цікаві вони і неповторні, як доба, в якій вони жили й яку з честю репрезентували. Не відтягнули його від тієї священної служби безперервні переслідування. 14 липня 1934 р. приносить “Думка” першу листу діячів, висланих до польського Дахав – Берези Картуської. Вісім передових громадян Стрийської землі пішли першими в концентраційний табір: землемір інженер Михайло Кравців, магістер права Гриць Барабаш, студент Володимир Тимчій і Микита Опришко зі Стрия, кооперативний діяч Микола Бігун із Журавна і інші. Два дні пізніше погнали за ними і співробітника “Думки” студента зі Станкова Петра Дмитришина”.

 Створений на початку 1930-х років концентраційний табір “Бере­за Картузька” наповнювався тисячами українських політв’язнів. Були арештовані і відправлені туди Михайло Ковальчук, Микола Ковальчук, Володимир Огородник. В’язні були змушені працювати по 10 годин на добу, зазнаючи постійних знущань і побоїв. Донині багато односельчан пам’ятають, як Розалія Дмитришин, мати Петра, пішки несла синові передачу до тюрми в Івано-Франківськ.

Петра Дмитришина звільнили, але він не припинив політичної діяльності. Володимир Крочак згадує, як у 1939 р. його і Михайла Дмитречка Петро Дмитришин приймав в ОУН. Анна Литвин бачила, як щоденно Петро йшов на навчання і роботу до Стрия у вишиваній сорочці. Станичним, головою “Просвіти”, пропагандистом села працював знову ж таки Петро Дмитришин. Його обрано членом обласного проводу ОУН. У 1940 р. більшовицькі окупанти заареш­тували його і кинули до тюрми. Подальша доля героя невідома.

Велична постать українського патріота Петра Дмитришина, його світле ім’я, революційні думки і діла назавжди залишаться у пам’яті станківчан, додадуть сил у подальшій боротьбі за зміцнення нашої незалежної держави.

 Родина Бабіїв

Повернувшись у 1943 р. зі стрийської гестапівської тюрми, Ва­силь Бабій покликав старших дітей, зняв сорочку, показав чорну, зранену до крові спину і сказав: “Діти, ніколи не здавайтесь в руки ворогові”. Уже з молодих літ Василь Бабій активно включився у підпільно-революційну діяльність. Його постать випромінювала енергію господаря-хлібороба, батька п’ятьох дітей. Загартований у боях за Україну в часи визвольних змагань у складі загонів Україн­ських січових стрільців під проводом полковника Євгена Коноваль-ця, член ОУН від дня ЇЇ народження, він усе життя віддав боротьбі з ворогом. Київ і Біла Церква, Жмеринка і Львів, Стрий і Станків-ось віхи його стійкості і слави на цій тернистій дорозі. Він мав добрі знання, вчився у Відні, знав німецьку і польську мови. Як людина інтелігентна і знаюча, провадив сільську “Просвіту”. Разом з Юліаном Гошовським вів підпільно-революційну роботу, виконуючи ідеологічно-програмові постанови ОУН. Успішно продовжував роботу своїх попередників у масово-пропагандистській діяльності. Молодь села була винятково під впливом ОУН.

Активна діяльність Василя Бабія не давала спокою польським окупантам. Під час проведення парламентських виборів його разом з багатьма українськими патріотами заарештували і тримали в ув’язненні, бо всі арештовані справді становили для польської влади реальну небезпеку. З приходом більшовиків у вересні 1939 р. ОУН зберегла свою структуру в підпіллі. НКВС усіма можливими способами намагалась виявити її, вдаючись до різноманітних провокацій.

Не менш жорстокі умови для ОУН створили й німецькі фашисти. У 1943 р. хату Василя Бабія оточили гестапівці і забрали його у стрийську тюрму. Його звинувачували у діяльності підпільної ОУН, у вишколі українських націоналістів для боротьби проти німецької влади. Знаючи німецьку мову, в’язень усе ж користувався послугами перекладача – поляка за національністю. Василь почув, як той перекручує, переказуючи про легальну “Просвіту” та підпільну ОУН. Тортури на допитах продовжувались. Замість води йому давали якусь жовту рідину – він відмовлявся пити, бо знав, що від неї посилюється спрага і пектиме у грудях. Його мучили з ще більшою силою. Василь заговорив по-німецьки, але тортури не припинились. Через два тижні черговий офіцер, який вів його на допит із в’язниці до гестапо, раптом тихо і виразно сказав російською мовою: “Еще один раз”. Ледь помітним кивком голови в’язень дав зрозуміти, що зрозумів попередження, хоч він про цю людину нічого не знав. Цього разу закричав: “Бийте мене, убивайте, але я вихований шанувати правду і можу вмерти за неї”. Цей крик німецькою мовою став кульмінаційною точкою протистояння. Нацист остовпів, припинивши мордування, і наказав звільнити в’язня з-під арешту. На вулиці, як завжди, чекала донька Розалія, щоб побачити, як батька ведуть назад до в’язниці. Але цього разу йому дали волю. Обоє щасливі обнялись.

Відступ фашистів прискорив формування УПА. Станичний села Станків, пропагандист ОУН-УПА, керівник вишколу воїнів УПА у селі Розгірче Стрийського району – ось неповний перелік занять Василя Бабія. У 1944 р. він вступив до УПА і під псевдом “Чумак” був призначений командиром розвідувальної боївки ОУН-УПА. Вико­нував дуже складні завдання Проводу, часто з ризиком для життя.

Могила січових стрільців та воїнів УПА на подвір'ї церкви

Могила січових стрільців та воїнів УПА на подвір'ї церкви

На той час агентурні доноси посилилися, ускладнюючи боротьбу партизанів. Узимку 1945 р. Василь Бабій зайшов до хати Дмитра Булата. Довго працював з документами, приліг. Раптом загримали у двері енкаведисти, вриваючись до хати. Через вікно повстанцеві удалося втекти босому, він сховався у бункері Таці Ковальчук. Але вночі випав сніг. І Таця прибігла боса під вікно, ніби за сірниками, що допомогло замести сліди. Це була органічна солідарність станківчан.

Рано навесні у бункері перебувала розслідувальна боївка ОУН-УПА. їх було шестеро: командир Василь Бабій, його син Микола, якого після вишколу на Магурі направили продовжувати службу у Стрийський район, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб”. Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування. А вже через тиждень “продана” більшовицьким агентам і заскочена зненацька в бункері боївка відважних людей боронилася від солдат карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка.

Це сталося у передвечірню годину в суботу 23 березня 1946 р. До жителів навколишніх сіл із Лисої гори неслися звуки пострілів, кулеметних черг та вибухів ручних гранат. Боївка була приречена, шансів на пробій не було ніяких. Це зрозуміли всі. Горбатюк вступив у переговори з партизанами, щоб здались, гарантував їм життя. Не вийшло У бункер кинули гранати, першу з яких бійці викинули наверх. Наступна розірвалась у руці Миколи, покалічивши її. Батько підійшов до пораненого сина, обняв його, притис до грудей. Попро­щавшись зі всіма воїнами, сказав: “Прощайте” і підніс пістолет. Пролунав постріл, командир упав. Його приклад наслідували Петро Стефанків і Петро з Лукавиці. Стікаючи кров’ю, Микола стис авто­мат і вискочив з бункера. Навколо стояли наїжачені карателі. “Не стрелять”, – крикнув Горбатюк. Потім до Миколи: “Здавайся, ми тебе вилікуємо, будеш жити. Кинь автомат”. Микола випростався, крикнув: “Буде Україна, буде!” Але автоматна черга лейтенанта Горбатюка не дала закінчити пророчі слова. Красень Микола, мов підкошена стеблина, заточившись, упав на землю. Живим узяли лише “Зуба”, а чотирьох полеглих на возі повезли до Станкова, залишаючи по дорозі кривавий слід. А вже через три дні боївка повинна була перейти до Чехословаччини. Степан Бенюх, Василь Ференц, Василь Сулик і Юлько Сойка завезли фірою тіла вбитих партизанів на цвинтар, викопали яму і похоронили. Мати Петра з Лукавиці вночі відкопала сина і на плечах занесла на цвинтар рідного села. Перед Великоднем приїхав Мирон Лисенко і наказав відкопати тіла, а тоді наказав скинути їх в “охабу” (потік біля цвинтаря). Для цього зігнали людей зі села. Селяни просили, щоб не лишати тіла загиблих тут, бо там паслася худоба, літали мухи і т. д. Коли Лисенко поїхав геть, прийшло багато жінок, чоловіків і дітей, щоб заново похоронити вбитих. З болота їх витягували гака­ми. Про це розповіла Стефанія Бенюх-очевидець події.

У загонах УПА воював і молодший син Василя Бабія Демко (так усі його називали), 1929 р. н., член юнацтва з 1945 р. 23 листо­пада 1947 р. він і ще двоє стрільців (одного звали Іван, ім’я іншого невідоме) перебували у криївці, яка містилася в куполі церкви у Моршині. Станична Анна повідомила їм, що у неділю має відбутись у церкві богослужіння, про це попередив священик. Хлопці виру­шили на постій до Братківців. Але при переході під Братківцями стрільці потрапили у засідку карателів. Спалахнув бій, сили були нерівні. Демко, щоб дати змогу двом своїм товаришам урятуватись, вирішив прикрити їхній відступ і спрямувати основний удар кара­телів на себе. У гарячім бою вісімнадцятирічний герой не помітив, коли закінчились набої. Автомат замовк. Сірі шинелі заворушились і полізли до нього. Демко притис гранату до серця -.молодий, гарної статури, відважний хлопець. Він не ходив завойовувати чужі землі, не робив зла сусідам, він лише прагнув свободи матері-Україні.

Після бою прийшли сюди дівчата, зібрали Демкову кров разом із землею, щоб ніхто не топтався по ній. Поруч лежали розкидані вибухом Демкові пояс і шапка. Шапку дівчата заповнили кров’ю, обв’язали поясом і так поховали на Братківському цвинтарі, насипавши могилу.

Тіло героя забрали енкаведисти – у Стрию тіла забитих воїнів УПА скидали у рови. Тепер на цьому місці височіє березовий хрест. Він застерігає нас: “Будьте пильні”.

Та на цьому сумна історія з родиною Василя Бабія не закінчи­лася. За доносом у 1945 р. його дружину Анну із сином запроторили у Сибір, на лісоповал до міста Сторожевська (Комі АРСР). Повер­нувшись із заслання, вона не змогла поселитися у своїй хаті, бо цю хату конфіскували при висилці.

Дочка Оля залишилась між родичами та добрими людьми і вижила. Разом з чоловіком Ігорем Огородником з Фалиша ви­ростила трьох доньок і багато онуків. Син Ярослав із сім’єю живе й тепер у Республіці Комі.

Отаку долю було наготовано родині Бабіїв у Станкові. За її не­покору, за прагнення до свободи, за те, що любила свою Україну. І не маємо права не відстояти, не зберегти виборену самостійність, волю нашого краю, бо проклянуть нас ті безневинно замучені сини і дочки українського народу, які з домовин кличуть на святе діло – розбудову держави.

 Володимир Огородник:

“Як ми умирали, нам дзвони не грали”

Володимир Огородник народився 1918 р. Виростав у заможній селянській родині. Закінчивши школу, працював столярем, жив у Стрию. Активно включився у політичну діяльність села, брав участь у всіх культурно-просвітницьких заходах. Уже в 1930-х роках нале­жав до Управи ОУН. Виконував роль зв’язкового між районною і сільською ОУН. Його стрийко- начальник станції у місті Станіславові (нині Івано-Франківську) пропонував йому приїхати до нього. Володя відмовився – відповів, що приїхати не може, мусить працювати вдома. Можливо, йшлося про підпільну роботу, через яку не міг виїхати.

У1939 р. поляки заарештували його і кинули до тюрми. На ща­стя, йому вдалося втекти, але змушений був ховатись, бо поляки переслідували його. Одного разу, коли він зайшов на квартиру, де мешкав у Стрию, за ним відразу прийшла поліція. Сховавшись на горищі, Володимир на цей раз уник арешту. Перебуваючи у підпіллі, натрапив на польських бандитів, які його замордували у лісі біля Станкова. Похований на сільському цвинтарі.

 Михайло П’ясецький:

“Скажіть неньці моїй, що я лежу у полі забитий”

У 1946 р. поліг стрілець УПА Михайло П’ясецький, 1926 р. н. Учень Стрийського ФЗО, в УПА він був з 1944 р. Пробираючись з групою повстанців з Моршина через село Довге на Дідушичі, при переході залізниці він натрапив на засідку НКВС. Почалась пере­стрілка. Хлопець упав поранений. Сили були нерівні, а коли прийшла підмога, було пізно. Аби не потрапити живим у руки катів, він підірвав себе гранатою. Похований у селі Довгому. Михайлові було всього 21 рік. Його батько Кароль П’ясецький був поляком. Він їздив до Америки на заробітки. Повернувшись, офірував для церкви велику кришталеву люстру (павук). При освяченні люстри отець Гошовський запропонував йому повернути гроші, але Кароль П’ясецький відмовився. З грудня 1946 р. його молодшого сина Володимира після повернення з Німеччини з примусової роботи вбили солдати більшовицької опергрупи біля хати. Помер юнак у тяжких передсмертних муках, просячи добити його. Увечері при­йшли друзі попрощатись, принесли терновий вінок. Коли вбили Володимира, його мати Марина сиділа під слідством у Стрию – у підвалі колишнього будинку “Сокола”. Про смерть свого сина вона довідалась від Магуцій з Довгого, яку посадили разом з нею. Мати тяжко пережила цю втрату, бо за короткий час загинули її два сини – Володимир і Михайло. Степан Бенюх узяв довідку від голови Стан-ківської сільради Михайла Грицака про те, що сім’я П’ясецьких є поляки. На підставі цієї довідки Марину звільнили, і вона поверну­лася додому.

 Гнатко Мельник:

 “Клянусь не зрадити тайни”

Гнатко Мельник народився у 1922 р. Закінчив ФЗО у Стрию. Працював слюсарем на залізничній колії. Член ОУН з 1940 р. Член УПА з 1944 р.Член СБУ. Перебуваючи з боївкою командира Василя Бабія на Лисій горі, тяжко захворів, відморозив ноги. Його відправили на лікування у се­ло Стрілків. За пару днів, 13 березня 1946 p., боївку на Лисій горі зрадник видав опергрупі Горбатюка.

І повстанцеві недовго довелось лікуватися. Він став жертвою зради – наймит господаря доніс на нього НКВС. Його забрали і на відкритій машині повезли у напрямку Стрия. Тоді востаннє зустрів його на мості річки Стрий Петро Куниця. У дрогобицькій тюрмі його також бачив Григорій Матвійців, 1901 р. н., з села Дуліби Стрийського району. Гнатко Мельник був жорстоко побитий, стікав кров’ю. Не добившись зізнання, кати закатували патріота, а батьків з малими дітьми вивезли у Сибір.

 Родина Слоньовсьних

жили і страждали за рідний край

Слоньовська Олена (1897-19??) родом зі Львова. Надавала селянам консультації з правових питань. Активна діячка села. Членкиня “Просвіти” і “Союзу українок”. Проводила просвітницьку діяльність серед селян. Тісно і цілком конспіративно була пов’язана з ОУН-УПА. З 1944 р. -член УПА. Районна зв’язкова УПА.

Слоньовський Гаврило (1897-1963), чоловік Олени. Агроном, працював у поміщика. Був спеціалістом високої кваліфікації. Допо­магав господарям впроваджувати нові види сільськогосподарських культур. Під час німецької окупації керував господарством, де пра­цювали ув’язнені на термін до трьох років. Заробляв гарні гроші, які використовував для справ підпілля.

Син Євген, 1922 р. н., закінчив Львівський політехнічний інститут, вступив до дивізії СС “Галичина”. Після війни оселився в Англії. Конспіруючись, щоб не пошкодити батькам при радянській владі, не давав знати про себе. Так живими їх і не побачив.

Слоньовські не мали своєї власної хати, жили на чужих квар­тирах, що до певної міри спрощувало їхню підпільну діяльність. Але уникнути арешту їм не вдалося.

У1960 р. на підставі доносу Слоньовських заарештовано. Оле­ну засудили на 15 років, Гаврила на 25 років із засланням у Воркуту і Норильськ та конфіскацією майна. Повернулись додому на 66-му році життя (вони були ровесниками), жили у родини Крочаків. Поховані на сільському цвинтарі. Володимир Крочак спорудив їм добротний надгробний пам’ятник.

 Короткі біографи інших героїв:

“Якнайбільше принесу користі Україні”

 Микола Дякович (1916-1945), син Василя . Член “Просвіти” і “Сокола”. Брав участь у фестинах, співав у хорі. Читав книжки із бібліотеки “Просвіти”. У читальні провадив колективне читання історії України. Член ОУН з 1939 р. За діяльність в ОУН разом з Володимиром Огородником відбув три роки тюремного ув’язнення у часи польського терору. З 1942 р. член УПА. За німців Микола Дякович служив поліцаєм у стрийській тюрмі. У той час він одру­жився. Здавалося, після довгих поневірянь можна буде спокійно зажити, допомагати людям. Але дуже швидко його радість пере­йшла у тяжкий смуток. Німці вибудували на базарі п’ять шибениць, де кожного четверга вішали п’ятьох політичних в’язнів. На це видовище зганяли дивитися усіх, хто був на базарі. Страчені висіли по кілька днів, часом аж до наступного четверга. Вигляд цих повішених допоміг Миколі зрозуміти, що він працює на ката України. Саме у той час створювалася українська дивізія СС “Галичина”, і Микола пішов добровольцем в українську армію, думаючи, що тут принесе більше користі Україні. У 1944 р. він перейшов до УПА. З побратимами по зброї Ярославом Людкевичем та Ярославом Огородником поліг у бою з енкаведистами у селі Малі Дідушичі Стрийського району. Поховані герої у братській могилі на цвинтарі у Малих Дідушичах. Зрадив повстанців Рибак, який за німців був судовиконавцем, а з приходом радянської влади став донощиком.

Ярослав Людкевич (1925-1945), син Иосифа та Марії. Ярос­лав любив село, коней, корів, мріяв мати своє поле, бути господа­рем. Це був розумний хлопець, багато читав історичної літератури, яку позичав у читальні “Просвіти”. Любив товариство, брав участь у всіх імпрезах “Просвіти”. Член ОУН з 1943 р. В УПА – з 1944 р. Був пропагандистом УПА. Але не судилося йому господарювати, на своїй рідній землі: він упав разом з побратимами Миколою Дяко-вичем та Ярославом Огородником у бою з енкаведистами у се­лі Малі Дідушичі. Там він і похований у братській могилі на цвинтарі.

Ярослав Огородник (1925-1945), син Степана. Ярослав ви­ростав у заможній родині. Він вчився у школі і мріяв закінчити університет. Був активним членом “Просвіти”, брав участь у всіх видо­вищах на фестинах, концертах, зборах. Член ОУН. В УПА-з 1944 р. Загинув у бою з-енкаведистами на терені села Малі Дідушичі у 1945 р. Брат Микола і мама переховувались поза межами Станкова.

Василь Паранчишин (1921-1947), син Миколи. Воїн дивізії СС “Галичина”. Воював під Бродами. Член ОУН з 1940 р., в УПА – з 1944 р. (псевдо – “Мороз”). Захворів на туберкульоз. В умовах під­пілля важко було боротись з недугою. Виснажений, зболілий, помер 1947 р. Похований у Станкові.

Дмитро Костів (1916-1947). Член ОУН з 1930-х років. Закін­чив рільничу школу у Бережниці. Працював у поміщика садівником, займався новими сортами фруктових дерев. Вирощував також різні сорти ягід і полуниць. Збував фрукти через кооператив в упакуванні, що було новинкою у торгівлі. У Долішній Лукавиці якийсь час працю­вав директором сільського господарства. З наближенням більшовиків Дмитро Костів планував виїхати у Дрогобич, але за рекомендацією Василя Бабія вступив у ряди УПА. 2 червня 1947 р. за доносом опер-група напала на хату, в якій квартирував партизан. Коли Дмитро відступав, ворожа куля смертельно поранила його. Мертвого енкаве-дисти забрали до Стрия. Де поховане його тіло, невідомо. Дмитро Печеняк зібрав кров повстанця і похоронив на могилі його матері, а на надгробній плиті встановив фотографію Дмитра Костіва. Так передчасно загинув талановитий дослідник-агроном. А міг принес­ти Україні велику користь своєю мирною працею і заслужити слави видатного вченого.

Ілько Булат (1903-1987), син Иосифа. Перевірений на вірність Україні вищим Крайовим Проводом ОУН, Ілько був прийнятий в УПА як повстанець медичного фаху. Під час одного з боїв він потрапив у руки більшовиків, його кинули у стрийську тюрму. Після допитів і знущань, нікого й нічого не зрадивши, вийшов на волю. Працював травматологом у Стрийській лікарні. Надавав різно­манітну медичну допомогу односельчанам до кінця свого життя.

Антон Паранчишин (1903 р. н.), член ОУН з 1930 р. Арешто­ваний енкаведистами за націоналістичну пропаганду і зв’язок з УПА. Сидів у стрийській тюрмі. Після восьмимісячного слідства засудили на десять років позбавлення волі. Вивезли у місто Інту (Комі АРСР). Тут зазнав він тяжких мук, працюючи на лісоповалі. Піднімали о 6 годині ранку, на сніданок давали овес, який запивали окропом. З собою видавали пайку хліба і вивозили за зону. Взимку одягали бушлати, ватяні штани і валянки, влітку – спецівку. За прохідною чекали конвоїри з вівчарками. Лунала команда: “Бри­гада, стройсь по 5 человек. Шаг влево, шаг вправо, считаю побег! Стреляю без предупреждения”. Рахували за списком. Відстань до лісу 10 км. Підходили до просік з розданими інструментами, зарубували, а потім різали дерева (сосни, кедри, модрини) діаметром 1-2 м. Норму було важко виконати. На обід була тільки баланда. Важка і виснажлива праця, морози звели мужнього борця у могилу. Спочиває він вічним сном у сибірських мерзлотах. Нехай зігріє Господь його душу. Відбула десятирічне заслання в Омську і його дружина. Дочка Катерина і син переховувались у людей.

Параскевія Балабан (1913-18.01.1945), дочка Івана. Членкиня “Просвіти” і “Союзу українок”. Учасниця подій підпілля ОУН-УПА. Хата Параскевії була “явочною квартирою” курсу зв’язків та зборів вишколу воїнів УПА. її перевагою було те, що Іван Балабан -господар – перебував на фронті. Енкаведист опергрупп розстріляв її. Похоронена на цвинтарі рідного села.

Марія Гусак (1914-18.01.1945), дочка Якова. Вбита енкаве­дистами на своєму подвір’ї разом з Параскевією Балабан.

Степан Огородник (1926—1944), син Василя. Член юнацтва ОУН з початку 1940-х років. Шовіністи-поляки у 1944 р. напали на родину Душинських на хуторі Воротища і знищили її. Живими залишились тільки хлопець, який сховався під припічком, та донечка Марійка. У відплату за них хтось вбив у Станкові біля Сажівки поляка Тадика П’ясецького. За це польська дефензива заарештувала Степана і замордувала невинного. Місце його поховання невідоме.

Микола Огородник (1924-1944), син Степана та двоюрідний брат Степана Огородника. Член ОУН з 1942 р. Заарештований польською дефензивною поліцією нібито за вбивство поляка Тади­ка П’ясецького. Місце його поховання невідоме.

Юліан Огородник (1917 – не пізніше 1939 р.), став членом ОУН у 1930-х роках. Активний громадський діяч. Заарештований ще польською владою за належність до націоналістичного руху. Подальша доля героя невідома.

Микола Бляхар (1928-194?), син Федора. Член юнацтва ОУН. Активний і діяльний прихильник УПА. Заарештований енкаве-дистами і засуджений. Вивезений на каторгу в Сибір, де невдовзі помер, не витримавши нелюдських умов життя і праці. Моральні та фізичні знущання передчасно звели його в могилу.

Роман Якуб’як (1929-1975), навчався у Стрийській середній школі № 5. Ще учнем 9 класу його заарештували. На допитах пита­лися: “Чи є в школі підпільна організація?” Він нічого не сказав, і його випустили. Закінчив Роман 10-й клас, здав екзамени у Львівський політехнічний інститут, але на навчання не прийшов, бо був знову заарештований.

Михайло Чихрій (1903-1941), син Степана. Член ОУН з 1930-х років. Член “Сокола”, “Просвіти”. В один із днів наприкінці червня 1941 р. під час відступу радянської армії Михайло стояв на своєму подвір’ї. Коли навпроти зупинилася колона фір із солдатами, він, від­чувши небезпеку, пішов до хати. Солдати зайшли до хати і забрали Михайла з конем – начебто для того, щоб підвозити їхнє спорядження, обіцяючи йому, що скоро повернеться. Але Михайло Чихрій так ніколи і не повернувся додому: його вбили у лісі біля Лисовичів.

Федір Сулии(1911-1945), син Максима. Член “Просвіти”. В ОУН перебував із 1930-х років. Прихильник УПА. У1944 р. Федора мобі­лізували у радянську армію. Проте він довго не служив – втік і переховувався вдома. Партизани запропонували йому йти в УПА. Він відповів: “Якщо треба, я піду”.

На саме Різдво Федора заарештували і посадили у стрийську тюрму. Навесні усіх в’язнів під конвоєм вели на залізничну станцію до поїзда, щоб відправити далі. По дорозі до поїзда він пробував утекти, і при втечі його застрілили. Тіло, як і всіх померлих в’язнів, відвезли на Бубнище – місце, де скидали трупи здохлих тварин (тепер тут Стрийський стадіон).

Дружина хотіла поховати його на Станківському кладовищі. Але знайти його тіло їй не вдалося – пройшло декілька днів, як вона дізналася про місце поховання чоловіка, і розпізнати його серед решток тварин було вже неможливо.

Євстахій Солтис (1890-1946). За співпрацю з воїнами УПА енкаведисти спалили його хату, а потім вбили його самого у сусід­ньому селі Довгому. Похований на цвинтарі цього ж села.

Петро Стефанків (1925-1946). Член ОУН з 1945 р. В УПА-з 1944 р. Полігубоюзенкаведистами на Лисій горі. Похований на цвинтарі у Станкові.

Іван Купранець на радянському фронті був поранений у руку, а Володимир Людкевич – у ногу. Повернулися додому на лікуван­ня та відпочинок хворі і змарнілі. Але недовго вони лікувалися. Приїхав “чорний ворон” (так звали ту машину, яка возила заарешто­ваних) і забрав Івана Купранця, Володимира Людкевича, Миколу Людкевича і Пилипа Палюка. Незважаючи нате, що І. Купранець і В. Людкевич були поранені, їх били, мучили на допитах, випитуючи про партизанів. Проте відповідь допитуваних була одна: “Я – пора­нений солдат”.

За винятком Миколи Людкевича, тримали їх недовго: випустили до двох тижнів. Вийшовши з тюрми, Іван Купранець кашляв кров’ю кілька місяців, Володимир Людкевич відчував ці допити до кінця життя.

Будьмо гідними нащадками героїв України

Довічним прокляттям над комуністичним режимом будуть його криваві злочини. Ще сьогодні в Україні відлунюють зойки мільйонів невинних жертв, вимагаючи суду над компартією.

Наше суспільство знесилюють нечуваних масштабів пограбу­вання на державному рівні, розвалена комуністичною владною номенклатурою економіка, розбрат між партіями та рухами.

Робімо усе можливе, щоб чесно працювати для добра України, щоб у нашому суспільстві були мир, злагода, взаєморозуміння, щоб народ був заможним і щасливим.

Пам’ятаймо: воля України здобута великими жертвами багатьох поколінь її героїв.

Хмаринка позначок